Наступного ранку була неділя. Проте для стелетрусу не
існувало вихідних. Тому нам було дуже дивно прокинутися о
7:15 від… тиші. Цілковитої вранішньої тиші, яка тільки й буває
в неділю вранці. Спочатку я вирішив, що в нас зіпсувався го-
динник, але й мобільний телефон показав мені, що вже 7:16!
– Ойко, прокидайся, щось сталося! – гукнув я.
– Мммм… – долинуло з Ойчиного кутка, вона рипнула
розкладачкою і з головою накрилася ковдрою.
– Ойко! Стелетрусу немає! Ти чуєш?
– Може, людина спить. І я сплю, відчепися!
– Вона ніколи, чуєш – НІКОЛИ не пропускала. Навіть
коли хворіла на запалення легенів, навіть коли руку злама-
ла – все одно стрибала через ґумку, бо не могла скакалку
крутити. Щось серйозне сталося, кажу тобі!

Тут до нашої кімнати зазирнули батьки. Сонні, проте
стурбовані, вони дивилися на мене так, ніби я мав щось
знати.
– Ти чуєш? Тобто ти не чуєш? – спитав тато.
– Що?
– Тато хоче сказати, що вона не стрибає, ти ж чуєш? –
спробувала пояснити мама й теж заплуталася.
– Угу, не чую, тобто чую, – тепер вони заплутали й мене.
– Як ви можете чути, якщо вона не стрибає? – втрутила-
ся Ойка. – Не стрибає, значить не чуєте!
– Ну, і що тепер робити? – звернувся до Ойки тато.
– Доспати можна! – буркнула вона.
– Доспати якраз і не можна, бо незрозуміло що трапи-
лося, – вставила своє слово мама.
– А раптом у неї кран зірвало й вода тече, а допомогти
нікому! Вона там ганчірки й ковдри підкладає і їй нема коли
стрибати! – запропонував я свою версію.
Усі з острахом глянули на стелю, з якої, на щастя, нічого
не капало.
– Ні, таке нас не влаштовує! – відрубав тато.

– Тоді, може, Фаня Марківна поливала зранку квіти, тро-
хи пролила, а потім послизнулася, впала й зламала ногу? –
мені здавалася, що цей варіант усіх влаштує.
– Та що в тебе все таке кровожерне?! Як не потоп, то
зламані ноги! Дмитре, – це вже мама розвернулась до тата, –
щоб більше ніяких фільмів про зомбі й світові катастрофи!
Бач, яка в нього уява?
– А чому, цілком слушна думка, – почав був тато. – Бо
якщо потоп, то треба буде робити ремонт…
– Та ви що, обидва з дуба впали?! Ось у кого наше дитя –
викапаний татусь. Там жива людина, а вони вигадують якісь
жахіття!
– Тоді… Тоді, може, до неї вдерлися грабіжники? Скру-
тили бідолашну бабцю, все вкрали, а вона лежить із кляпом
у роті й нічого не може вдіяти! – я уявив собі цю картину, але
піймав мамин погляд і додав: – Ні, вона там лежить жива й
неушкоджена, тільки зв’язана, тому й не стрибає, а через
кляп і погукати на допомогу нікого не може!
– Годі! Відтепер детективи теж заборонені! – мама ска-
зала як відрізала.

– Гаразд, – тато підняв обидві руки на знак примирен-
ня. – Що пропонуєш ти?
– Піти і з’ясувати. Сходіть-но, Дмитре, Лишко!
Лишко – це я. Знаю, що нечемно – стільки балакав і не наз-
вався, але все якось нагоди не було. А тепер, коли таке ста-
лося, бери й пояснюй, чому в мене ім’я незвичне… Насправді
воно звичайнісіньке – звати мене Григорій. Але спробуйте
його вимовити, коли вам півтора року і в роті лише 6 чи 8
зубів! Тому, коли я тільки почав говорити, то називав себе
«Лиша», або «Лишко», бо Гриша чи Гришко вимовити не міг.
Гаразд, ось ми й познайомилися. То що в нас відбуваєть-
ся? Ага! Мама запропонувала нам із татом піднятись повер-
хом вище і перевірити.
Рішення вразило нас своєю очевидністю. Піти було ціка-
во, але після моїх припущень усім було ще й трохи лячно.
Бо раптом там справді щось сталося? А щось таки сталося –
адже на годиннику вже пів на восьму, а Фаня Марківна не
стрибає…

А далі… читайте книжку!  у папері

чи купуйте на Амазоні в електроному вигляді: