– Я думала, що ти – унікум, а в тебе вся родина… – тут
Ойка затнулася, бо не могла добрати слово.
– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Диво-
вижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна!
Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато? Він абсолютно не вміє
тримати таємниці! Чи мама? Коли вона читає – це найкра-
щий детектор брехні, бо відповідає на питання не замислю-
ючись!
– Ото я й кажу: ви всі божевільні! – посміхалася до
мене Ойка.
Вона моя подружка. Іноді мені здається, що ми знайо-
мі вже тисячу років, і все-одно нам цікаво удвох. Проте на-
справді Ойка з’явилася в нашому будинку лише рік тому.
– Я з?ра’ розповім тобі про справжню божевільну і ти
зрозумієш, що навіть мені до неї ще далеко!
– От патякало… Ану розповідай!
– Слухай! Щоранку вся моя родина прокидається від
локального стелетрусу. Зауваж, рівно о 7:15 щодня. Без пе-
рерви на вихідні чи канікули, роками!
– Хіба ви жили біля трамвайного депо? І що таке «ло-
кальний стелетрус»? Може, «землетрус»?
– Ні, ми завжди жили в цій квартирі й досі так проки-
даємося, ти не перебивай! Локальний – бо прокидаємось
від нього лише ми, а інші сусіди тихенько сопуть і пускають
носом бульки. А стелетрус – бо наша сусідка з четвертого
поверху щоранку о 7:15 починає стрибати на скакалці. Її ж
квартира саме над нашою. Фаня Марківна – бабця доволі
огрядна, тож і гуркіт стоїть неймовірний! Стрибає вона рівно
8 хвилин, а разом із нею стрибають наші тарілки й світиль-
ники. Одного разу тато необачно поставив вазу з квітами на
край столика біля ліжка, і мама прокинулася від холодного
душу, ще й у трояндах!
– Ну-у, доволі романтично, якщо без холодного душу –
зауважила Ойка.
– Коли я був малий, то уявляв, як одного ранку стеля не
витримає і бабця Фаня провалиться просто до нас! А тоді я
вигадав план порятунку: як тільки лунали перші стрибки, я
залітав у кімнату батьків – і ми разом починали стрибати на
їхньому ліжку.
– Навіщо?! – очі в Ойки мало не вилізли на лоба. Трохи
злякавшись за ї ї здоров’я, я одразу пояснив:
– Та це ж і був мій план порятунку: коли до нас впаде
Фаня Марківна, ми теж упадемо до сусідки знизу – Галини
Петрівни.
– Або ти брехло, або ви справді психи! – Ойка аж світи-
лася від захвату.
– Ха! А ще Фаня Марківна – справжнісінький «фрік», бо
в неї волосся бузкового кольору, брови чорні-чорні, а облич-
чя біле мов крейда – точнісінько як у японському театрі! А
губи – яскраво червоні!
– Чекай-чекай, а в неї часом не завеликий ніс як для
японки?
– О! Ти ї ї вже бачила?
– Та ні, на жаль. Але тато якось зустрів ї ї на сходах і
мало не до гикавки перелякався!
– Твій тато?! Перелякався? – я не міг повірити. – Та це
Фаня Марківна мала його злякатися до півсмерті!
– Ну, того він не знає, бо у ліфт із ним вона відмовилася
зайти й чкурнула по сходах, – сміючись, сказала Ойка. – Але
я думала, що то він таку страшилку для мене вигадав: «Дов-
гоноса бабуся-японка із синім волоссям чатує на мешканців
будинку, коли вони пізно повертаються додому-у-у!» Він ка-
зав, що бабця була в кімоно і з віялом…
– Ой, тримайте мене, бо впаду! Це вона, мабуть, у хала-
ті від поштової скриньки з газетою йшла, А він – о! – «в кімоно
і з віялом!»
– Але ж це класно, що вона насправді існує! – замріяно
всміхнулася Ойка.
– Ще й як існує! Ось сама побачиш! – пообіцяв я, бо віч-
но зайняті батьки Ойки попросили, щоб ми взяли ї ї до себе
на вихідні.
Ойчина мати мала їхати на чергову конференцію з пи-
тань екологічної безпеки. А тато – кремезний байкер, який
заплітав бороду у дві косички (і це ВІН злякався бабці Фані!) –
вирушав на зліт іхтіологів, бо «риба – це вам не щось».
Тітка Женя привела Ойку до нас у п’ятницю ввечері й,
цьомкнувши мою маму, вручила мені Ойчиного наплічника.
«Доню, будь чемною дівчинкою!» – щебетнула й вилетіла
геть. За п’ять хвилин зайшов попрощатися Ойчин тато. Він
мовчки обвів нас уважним поглядом, крекнув. Потрусив
руки мені й татові. Декілька разів зважувався і все ж цьомк-
нув мою маму в щічку, від чого сам зашарівся наче квітка.
І вже розвернувся, щоб піти…
– Гм…– Ойка уважно дивилася на широку спину бать-
ка. – Тату?
– Ой-й! – він якось зіщулився, блискавично розвернув-
ся – і вже Ойка зависла під стелею на татових руках.
– Так краще! – сказала вона. Тато обережно опустив ї ї
на підлогу, посміхнувся і пішов.
– Ойко, а він у тебе взагалі розмовляє? – уже перед
сном запитав я в подружки. Її сонний голос долинув із
розкладачки: «Звичайно. Коли вважає, що це справді необ-
хідно. Він же ж іхтіолог!»
Ніби це «іхтіолог» мало пояснити все. Зрештою, кожна
професія накладає свій відбиток на людину. Ойчин тато ви-
вчає риб – і сам мовчить як риба. Її мама не використовує
пластикових пакетів, бо вона еколог. А в нашому домі все
тримається на вузликах або на саморобних цвяхах, бо тато у
мене яхтсмен і коваль водночас. Цікаво, а ким буду я? Якщо
станеться так, що вивчатиму дельфінів, то буду завжди по-
сміхатися, безперестанку свистіти, й плаватиму як швидкіс —
ний катер?
А ще дельфіни сплять лише однією півкулею мозку – то
лівою, то правою, але ніколи обома водночас. Ото було б
круто навчитися й собі так! А якщо я стану якимось великим
цабе, директором чи міністром, невже тоді в мене відросте
черево, а волосся вилізе? Адже більшість начальників чо-
мусь на вигляд саме такі… А якщо стану цирковим штука-
рем? Невже тоді буду аж до старості гнучким блазнем? Ці
питання свербіли й муляли мені – аж тут у мою голову влу-
чив капець.
– Замовкни вже, ти й так блазень! – просичала Ойка.
Мабуть, я захопився й почав міркувати вголос, за що й отри-
мав від подружки.
– І тобі добраніч! – буркнув я у відповідь.
Вся книга на Амазоні:
