Я завів будильника на 7:10, щоб Ойка встигла прокину-
тися до стелетрусу. І точнісінько о 7:15 він розпочався! Гуп-
гуп-гуп – Ойку підкидало разом із розкладачкою.
– Це класно! – заверещала вона.
– Задіюємо «план порятунку»! Швидше! – нагадав я, зі-
стрибуючи з ліжка.
– А твої батьки не проти?
– Вони тільки за!
І ми влетіли до кімнати батьків. Тато влучив у мене по-
душкою. «Рятуйся хто може!» – заволав я. Тоді він зловив
мене у стрибку, мама теж підскочила, і ми вчотирьох почали
стрибати на ліжку, підлітаючи майже до стелі.
– І-це-у-вас-що-ран-ку? – стрибаючи, поцікавилася Ойка.
– ТАК! – посміхнулася мама.
– І-дав-но?
– Зав-жди!

На восьмій хвилині ми були мокрі як хлющ, але бадьорі й
готові до подвигів.
– Ну, як тобі наш спосіб прокидатися? – поцікавився
тато, наминаючи сніданок.
– Божевільно! Чому в нас немає такої сусідки?
– Певно, це доля вас жаліє. Бо якби твій тато вигадав
«план порятунку», ви точно опинилися б поверхом нижче!
– Поверхом нижче у нас відділення банку.
– Яка чудова ідея для пограбування… – тато замислено
повів виделкою перед маминим обличчям, і вона не розду-
муючи з’ їла його сосиску. На отетеріле обличчя Ойки вона
зауважила:
– Хай не ловить ґав в чужому банку!
Мабуть, наша родина, якщо дивитися збоку, справді тро-
хи дивна. Ну, наприклад, як до вас у гості приїздить дідусь?
На автобусі, чи на авто, чи пішки приходить, еге ж? А мій не
такий! Він приїздить велосипедом. Ніби нічого дивного. Але
велосипед у нього не звичайний, а одноколісний! Точнісінько
як у цирку! Ось лише він до цирку не маже жодного стосунку.
Навіть навпаки: мій дідусь – бухгалтер у поважній компанії

(на роботу, до речі, він також їздить на одноколіснику). А га-
няти на ньому й викручувати всілякі трюки дід Петро почав
лише три роки тому, коли його вчергове схопив радикуліт.
Дідові так боліло, що він обрав радикальну методу – не пити
ліків, а стати знову гнучким і спритним. І одноколісний вело-
сипед у цьому найкращий помічник – уже й натяку на ради-
куліт не залишилося. Його навіть у новинах показували (не
радикуліт, звісно, а діда)!
Або мама! Вона не вміє ходити в кросівках чи кедах!
Від плаского взуття в неї болять ноги. Навіть мамині до-
машні капці – й ті на підборах. Це особливо кумедно, коли
ми на екскурсії десь на природі – у лісі чи у горах. Усі люди
як люди – у кросівках або черевиках, а мама – у чобітках чи
босоніжках на підборах. Незнайомі люди спочатку гадають,
що це вона так «манірно» себе поводить, привертає увагу
чи викаблучується. А потім утомлено пасуть задніх, а мама
цокотить собі поруч із гідом ген-ген попереду. Отака в неї
особливість. А ще, коли вона говорить із кимсь по телефону,
то може заповнити цілий альбом прикольними малюнками.
І робить це несвідомо! Ми з татом цим іноді користуємося:

підсунемо їй папір та ручку й чекаємо. А тоді вигадуємо ку-
медні підписи – і в нас готові листівки!
Але наступного ранку Фаня Марківна перевершила усіх
нас, включно з дідом! Хоча ні – треба почати спочатку…

Розділ 3. Таємниця недільної тиші. І чому я — це я

Вся книга на Амазоні: